Реферат

на тему :

Проблема прекрасного і потворного в житті і художній творчості

  2013

                                                             

Зміст

Вступ.…………………………………………………………………………….3

Розділ 1. Краса як найвища  цінність людини………………………………………………………………………..4

Розділ 2. Прекрасне в житті та мистецтві…………………  
Розділ 3. Потворне в  житті та мистецтві……………………

Висновки………………………………………………………………………

Список використаних джерел……………………………………

Вступ

Проблема прекрасного і потворного в житті і художній творчості.Це питання настільки цікаве й актуальне, що його вирішенням займається окрема наука - естетика. Вона досліджує категорії прекрасного й потворного, виробляє їх критерії, допомагає виробити художній смак.

      Як на мене, такий підхід доволі однобокий . Чому? Тому що саме по собі естетичне начало ще не творить гармонійну особистість. Фактично, представники тієї самої інтелігенції, себто інтелектуальної й творчої еліти, в усі часи були принциповими опозиціонерами до традиціоналістських, реакційних і консерваторських рухів у суспільстві. Нібито похвально. Однак вони в своєму прагненні змінити світ приносили далеко не тільки позитивні наслідки. Інтелектуальній еліті належить авторство усіх найвитонченіших антилюдських ідеологій: антисемітизму, теософії, масонства, атеїзму, теорії еволюції, расової гігієни, нацизму, марксизму й багатьох інших. "Прогресивність" інтелектуалів і нерідко прекрасне виховання ніяк не можуть завадити їм стрибати з головою в кожний вир нових ідей, не роздумуючи, чи не перевищить шкода від їх упровадження інколи сумнівні переваги.

      В усі часи видатні військові, політичні, наукові, культурні діячі з одвертою цинічністю заявляли, що "переможців не судять", а тому "висока ціль" виправдовує брудні засоби. Чикатило вбив десятки людей і став символом жорстокості й насильства; Наполеон розстріляв із гармат тисячі й прагнув до всесвітньої диктатури, однак дотепер його оточує аура величі й захоплення.

      Чого ж бракує естетиці? Етичних переконань. По-справжньому прекрасне зроджується з єдності цих двох начал. Прекрасне - все те, що працює на благо людини, що "піднімає" її, закликає до позитивного мислення, постійного розвитку, поваги до інших. Потворне руйнує людину зовні й усередині; такою є пропаганда смерті, егоїзму, песимізму, самодогоджання.

Розділ 1. Краса як найвища  цінність людини

Серед найвищих цінностей людства, якими є істина, добро і краса, остання займає особливе місце в житті людини. Вона здавна була предметом дискусій, зіткнення різних думок і уявлень. Важко визначити, коли у мові з'явилось поняття прекрасне, однак відомо, що історичні уявлення про красу нерідко суперечать одне одному. Від чого ж залежить уявлення про красу, яким є її вимір, які відтінки властиві їй?

    У російській поезії красиву дівчину порівнюють з ласкавим Сонцем — «красна девица» (від кольору і тепла Сонця). А от для країн Сходу таке порівняння традиційно неприйнятне. Навпаки, тут поети порівнюють дівчину з Місяцем. У якому ж випадку порівняння вдаліше? Скажемо так: кожне з них чудове й істинне для свого місця. В обох діє одна й та сама закономірність, але дає різні наслідки. А це означає, що реальні предмети, які оцінюються як прекрасні, різняться між собою. Отже, прагнення з'ясувати сутність прекрасного, зіставляючи між собою найчудовіші предмети, не має сенсу.

  Цікаво, що на це звернув увагу ще два з половиною тисячоліття тому давньогрецький філософ Платон у діалозі «Гіппій Більший», де відтворюється бесіда Сократа із софістом Гіппієм. На Сократове запитання «Що таке прекрасне?» Гіппій відповідає: це, мовляв, прекрасна дівчина, прекрасний горщик або прекрасна кобилиця. Така відповідь не задовольнила Сократа. Чому? А тому, що Гіппій назвав красу окремих предметів, які не відображають сутність прекрасного.

  У своїй праці Платон відкидає й інші відомі йому концепції прекрасного, зокрема, що прекрасне — це щось вигідне, доцільне або — якесь чуттєве задоволення. На його думку, «прекрасне за природою своєю щось, по-перше, вічне, тобто таке, що не знає ні народження, ні загибелі, ні зростання, ні зубожіння, а по-друге, не в чомусь прекрасне, а в чомусь потворне, не колись, десь, для когось і порівняно з чимось прекрасне, а в інший час, в іншому місці, для іншого і порівняно з іншим потворне... всі ж інші різновиди прекрасного причетні до нього таким чином, що вони виникають і гинуть, а його стає ні більше, ні менше і ніяких впливів воно не відчуває» 2. В цьому визначенні Платон дає уявлення про прекрасне як «одвічну ідею», до якої реальні прекрасні предмети мають лише опосередковане відношення.

  У ті ж самі часи інше уявлення про прекрасне зародилося в естетичній концепції Аристотеля. Стихійний матеріалізм цього мислителя змусив його шукати сутність краси в об'єктивних властивостях предметів і явищ. Для нього краса міститься у величині і порядку. Закладена Аристотелем традиція пошуку об'єктивних властивостей предметів, що забезпечують їхню досконалість, хоч і була представлена в історії естетики численними варіантами, проте розкрити таємницю краси все ж не змогла.

Властивістю, що забезпечує довершеність, називали гармонію, симетрію, пропорцію, доцільність, домірність. З цими уявленнями пов'язані пошуки й обчислення вже згадуваного золотого перетину, тобто таких співвідношень між частинами, наприклад, людського тіла або архітектурної споруди, додержання яких забезпечувало б досконалість об'єкта. Проте виявилось, що так званий золотий перетин є далеко не єдиним естетично вартим пропорційним співвідношенням — і в природі, і в архітектурі, в усіх сферах мистецтва естетичний вплив формують різноманітні принципи пропорційності. Водночас предмети, що побудовані за законом «золотого перетину», нерідко лишаються естетично нейтральними або навіть справляють негативне естетичне враження. Причина тут проста — принцип «золотого перетину» виключає з процесу творення потенційні можливості, фантазію людини, її активну участь в естетичній оцінці.

  Аристотелю належить пріоритет в розумінні того, що чим складніший об'єкт стає предметом естетичної оцінки, тим важче відшукати для цього переконливу підставу. «Життя, якщо брати його винятково таким, яким воно є, не позбавлене своєрідного елемента прекрасного» та «Ніщо протиприродне не може бути прекрасним» 3. Аристотель використовує зовсім інший принцип для визначення сутності прекрасного — принцип доцільності. «Не випадковість, а доцільність присутня в усіх витворах природи, до того ж найвищою мірою, заради якої вони існують чи виникли — належить до галузі  прекрасного»

   Зрозуміло, що осягнення доцільності в акті естетичної оцінки є значно складнішим процесом, ніж сприйняття кількісної і просторової сутності прекрасного. Отже, чим складніший об'єкт естетичної оцінки, тим складнішим виявиться і механізм естетичного судження, який вимагає від людини не тільки розвинутого почуття, а й глибоких знань та досвіду.

  Так, наприклад, естетична оцінка людини може бути спрямована на її зовнішність, тіло. І в цьому випадку досить буде оцінити її домірність і доцільність. Тобто людина може бути красивою як доцільно побудований живий організм. Але ці аспекти естетичної оцінки будуть не повними, оскільки спрямовані не на сутність об'єкта. Аристотелеві щодо цього належить геніальна здогадка: «Людина за своєю природою істота політична», вона є «суспільною твариною і за природою своєю створена для співжиття з іншими» 5. Отже, при естетичній оцінці людини слід виходити з її сутності; прекрасне в людині має перебувати в тісному зв'язку з її суспільною моральною природою. «Прекрасне те, яке окрім-того, що бажане сам'е заради себе, заслуговує ще похвали, або, що будучи благом, приємне, тому що воно благо. Якщо у цьому зміст поняття прекрасного, то доброчесність доконче є прекрасне, тому що, будучи благом, вона ще заслуговує похвали» .

Розділ 2. Прекрасне в житті та мистецтві

  Естетичне почуття це один із найскладніших видів духовного переживання. Воно не є вродженим, а формується і розвивається в процесі людської діяльності. Важлива роль у формуванні естетичного почуття належить мистецтву. Між мистецтвом і прекрасним існує тісний зв'язок.

  Що може бути прекрасним? Прекрасною може бути людина, природа, будь-яка річ, прекрасним може бути і твір мистецтва.

   Краса людини включає будову її тіла, риси обличчя, поведінку і духовний світ. Кожна раса по-своєму уявляє собі красу людини. Індійці, наприклад, білий колір шкіри вважають некрасивим. На картинах африканських художників чорти — білі. Отже, краса людини має відносний характер, її конкретні прояви визначаються расовими і національними особливостями. У кожну епоху з'являються відповідні моделі людської краси. В епоху палеоліту моделлю жіночої краси була Венера Мілоська. В епоху матріархату художники гіпертрофували статеві ознаки жінки. В епоху патріархату люди прикрашали своє тіло орнаментом, зубами і кігтями диких звірів, металевими браслетами. Усі ці прикраси свідчили про хоробрість і багатство людини. Як бачимо, уявлення людей про красу має конкретно-історичний характер. Однак не все красиве є прекрасним. Людина може бути зовні красивою, але духовно убогою, морально потворною, або зовні некрасивою, а духовно багатою, морально досконалою. Герой роману В. Гюго "Собор Паризької богоматері" Квазимодо зовні некрасивий, але благородний, добрий, безкорисливий.

  Змінювалося ставлення людини до природи. У той час, коли люди займалися лише полюванням, на картинах художників героями були тварини (олені, бізони). З появою землеробства художники звернули увагу на красу неба, сонця, землі.

  Мистецтво відтворює як прекрасні предмети та явища, так і потворні. Прекрасні Прометей, Гамлет, прекрасними художніми типами, а не людьми, є й герої роману Гоголя "Мертві душі" Собакевич, Коробочка, Плюш-кін. Прекрасне в житті — це все позитивне, а прекрасним у мистецтві може бути і позитивне, і негативне.

  І. Франко писав, "що для поета, для артиста нема нічого гарного ані бридкого, прикрого ані приємного, доброго ані злого... Все доступно для його творчості... Не в тім, які речі, явища, ідеї бере поет чи артист як матеріал для свого твору, а в тім, як він використає і представить їх, яке враження він викличе при їх помочі в нашій душі, в тім однім лежить секрет артистичної краси. Грецькі фавни і сатири можуть собі бути, які хочуть бридкі, а проте ми любуємося ними в скульптурі. Терзіт і Калібан погані, брудні і безхарактерні, а проте ми говоримо: ах, як же чудово змальовані ті постаті! Гоголівські фігури, такий Хлестаков, Сквозник-Дмухановський, Ноздрьов, Плюшкін і т. ін., певно, не взірці ані фізичної, ані моральної краси, а проте вони безсмертно гарні артистичною красою".

  Теоретики мистецтва давно займаються проблемою прекрасного. Теорія прекрасного має свою історію. Давньогрецький філософ Платон у діалозі "Папій Більший" подає розмову Сократа із софістом Гіппієм. На питання Сократа "Що таке прекрасне?" Гіппій відповідає, що прекрасною може бути дівчина, горщик і кобилиця. Сократ не погоджується з такою думкою і згадує Геракліта, який сказав, що найкраща мавпа потворна в порівнянні з людиною.

   У праці "Бенкет" Платон заперечує думку про прекрасне як щось вигідне, доцільне чи таке, що дає чуттєве задоволення. Він вважає, що "прекрасне за природою своєю щось, по-перше, вічне, тобто таке, що не знає ні народження, ні загибелі, ні зростання, ні зубожіння...". Прекрасне, за Платоном, — "одвічна ідея". Таємницю краси прагнув розкрити й Арістотель. На думку Арістотеля, прекрасне має об'єктивний характер, воно — властивість предметів і явищ, воно в гармонії, симетрії, пропорції, величині і порядку.

  Середньовічні філософи прекрасним вважали аскетичне, божественне. В естетиці Відродження прекрасне визначали як гармонію матеріального і духовного, людини і навколишнього світу. Художник, архітектор, письменник, музикант і вчений Леон Баттиста Альберті у трактаті "Про архітектуру" писав: "Краса є строга гармонія всіх частин, об'єднаних тим, чому вони належать, — така, що ні додати, ні відняти, ні змінити нічого не можна, аби не зробити гірше. Велика ж і божественна річ, здійснення якої вимагає всіх сил мистецтва і обдарованості, рідко коли навіть самій природі дано витворити щось цілком довершене й у всіх відношеннях досконале".

  Для мистецтва Відродження краса людини — це гармонія досконалого тіла і душі.

  На думку Іммануїла Канта, прекрасне те, що пов'язане з нашою волею, те, що ми надаємо життю своєю діяльністю, "краса є форма досконалості предмета, оскільки вона сприймається без уявлення мети". Краса зумовлена тільки формою, а не змістом. Особливу увагу Кант приділяв естетичному судженню, яке базується на грі розуму, силі уяви і має суб'єктивний характер. Кант вважав, що прекрасне не можна пояснити логічно і, отже, науки про прекрасне нема, є тільки критика прекрасного.

Ґеорг Вільгельм Фрідріх Геґель зауважував, що краса в природі недосконала, досконаліша вона у мистецтві. Предметом естетики є художньо прекрасне. Художньо прекрасне вище від природи, бо "краса мистецтва є красою, народженою і відродженою на грунті духу, і наскільки дух і твір його вищі за природу та ЇЇ явища, настільки ж прекрасне в мистецтві вище за природну красу". На думку Гегеля, прекрасне те, що чудове у своєму роді.

  М. Чернишсвський слушно зауважує, "що предмет повинен бути чудовий у своєму роді для того, щоб називатися прекрасним". Наприклад, ліс може бути прекрасний, але тільки "високий, прямий, густий, одним словом, чудовий ліс; корчуватий, жалюгідний, низенький, рідкий ліс, не може бути прекрасний. Троянда прекрасна, але тільки свіжа, необщипана троянда".          Одним словом, все прекрасне чудове в своєму роді. Але не все чудове в своєму роді прекрасне; кріт може бути чудовим екземпляром породи кротів, але ніколи не здається він "прекрасним"; цілком те саме треба сказати про більшу частину амфібій, багатьох порід риб, навіть багатьох птахів: чим краща для природодослідника тварина такої породи, тобто чим повніше виражається в ній її ідея, тим вона некрасивіша з естетичної точки зору. Чим краще в своєму роді болото, тим гірше воно в естетичному відношенні. Не все чудове в своєму роді прекрасне, тому що не всі роди предметів прекрасні". М. Чернишевський відзначав, що прекрасне — це миле і дороге людині, а наймилішим на світі є життя, "таке життя, яке хотілось би їй вести, яке любить вона; потім і всяке життя, тому що все-таки краще жити, ніж не жити; все живе уже з самої природи своєї жахається загибелі, небуття і любить життя. І здається, що визначення: "прекрасне є життя", "прекрасна та істота, в якій бачимо ми життя таким, яким повинно бути за нашими поняттями; прекрасний той предмет, який виявляє в собі життя або нагадує нам про життя, задовільно пояснює всі випадки, які збуджують у нас почуття прекрасного". Як бачимо, М. Чернишевський вважає, що життя вище від мистецтва, у трактуванні прекрасного автор стоїть на позиціях антропологізму. Прекрасне в житті не можна ототожнювати з прекрасним в мистецтві. Прекрасне у житті — це все позитивне, це творення. Руйнування, загибель — не є красивими. У творах мистецтва можна прекрасно відтворити найпотворніші життєві явища.

      Прекрасне має об'єктивно-суб'єктивний характер. Там, де немає людини, нема і поняття про прекрасне. Австрійський філософ Р. Фішер писав, що краса є предметом для нас і станом нашого суб'єкта, вона стан і наша дія.

Розділ 3. Потворне в  житті та мистецтві

     Візантійські мислителі усвідомлювали прекрасне і потворне як полярні

категорії, розрізняючи їх передусім відповідно до їхньої психологічної

дії. Так, Василій Великий вважав, що прекрасне привертає до себе

кожного, а потворне викликає у глядачів відразу. Псевдо-Діонісій був

упевнений, що потворне є одним із проявів зла і намагався визначити його

об'єктивні ознаки, до яких відносив відсутність краси і порядку,

змішування різнорідних предметів.

    Мистецтво Відродження, яке орієнтувалось на ідеал гармонійно розвиненої  людини, широко використовувало потворне як форму, що забезпечує найвиразніший контраст красоті. Цей принцип широко використовував Леонардо да Вінчі. При зображенні історичних сюжетів він радив  художникам «змішувати по сусідству прямі протилежності, щоб через

зіставлення посилити одне другим, і тим більше, чим вони будуть ближче,

тобто потворний в сусідстві з прекрасним, великий з малим, старий з

молодим, сильний зі слабким...».

   В естетиці класицизму проблема потворного практично відкидалась.

Оскільки естетики класицизму розділяли в мистецтві високі і низькі

жанри, вони забороняли зображення характерного або виродливого у

«високих» мистецтвах.

    Просвітителі виступили з різкою критикою естетичних теорій класицизму,

які будувалися на концепції «ідеальної краси», і наголошували, що

предметом мистецтва повинна бути вся природа у всьому її розмаїтті, а не

тільки так звана витончена природа. Німецький просвітитель Лессінг у

трактаті «Лаокоон» пише, що мистецтво в новітній час безмежно розширило

свої кордони і наслідує природу, в якій прекрасне становить лише

незначну частину. Істина і виразність є її головним законом, і так само,

як природа приносить красу в жертву вищим цілям, так і художник мусить

підкорятися своєму основному потягу і не зосереджуватися на красі

більше, ніж це дозволяють правда і виразність. А мистецтво завдяки

істині і виразності робить найпотворніше в природі естетичним в

мистецтві. Лессінг вважав, що різні види мистецтва мають неоднакові

можливості у відтворенні потворного. В живопису ці можливості

обмеженіші, ніж, наприклад, в поезії – поет має змогу ширше відображати

виродливе та потворне. Вчений також розрізняв ступені потворного і його

зв'язок з іншими формами естетичного. Коли потворне вражаюче, то воно

жахливе, коли ні – воно смішне.

    І. Кант визнавав, що потворне може бути предметом зображення в

мистецтві, проте він встановлював жорсткі кордони, недодержання яких

виводить мистецтво за межі естетичної сфери. Витончене мистецтво, вважав

він, виявляє свою перевагу саме в тому, що воно чудово описує речі, які

в природі огидні і відразливі. Але таке зображення не є безпосереднім,

зверненим тільки до естетичного почуття, бо за допомогою алегорій або

атрибутів, що мають привабливий вид, тобто опосередковано, воно

звертається також і до розуму, який надає можливість відповідно

тлумачити зображене.

   Особливого значення набуло потворне в естетиці і мистецтві романтиків, які наголошували на естетичному значенні потворного як поетичній

антитезі краси. Саме розмаїтість життя, існування в ньому поруч добра і

зла, прекрасного і потворного, низького і піднесеного, темряви і світла

змушують мистецтво звертатися до цих протиріч. І якщо Гегель в

«Естетиці» не приділяв категорії потворного особливої уваги, то його

учні і критики робили потворне чи не найголовнішою проблемою німецької

естетичної науки другої половини XIX ст. Резенкранц, послідовник

філософії Гегеля, видавець творів Канта, в «Естетиці потворного» (1853

р.) розвиває концепцію, згідно з якою потворне є органічним моментом

прекрасного. Це, на його думку, відбувається тому, що потворне, визнаючи

свою нездатність, переходить у комічне, завдяки чому досягає згеди з

красою. Звернення до потворного як органічного моменту мистецтва

обумовлювалося об'єктивно історичним характером мистецтва XIX ст., яке

на тлі суспільних протиріч прагнуло осягнути потворне як необхідний

момент життя.

  Саме художні течії XIX ст...– реалізм, критичний реалізм, натуралізм –

доводять ідею мистецтва як пізнання та відображення дійсності до її

логічного завершення. Нічого в житті не може обминути мистецтво, якщо

воно претендує на пізнання. Як пише відомий нідерландський вчений Йохан

Хейзинга у праці, що аналізує становище мистецтва XX ст., «В сутінках

завтрашнього дня», реалізм бачив своє завдання у більш відвертому

відтворенні деталей людського єства, а потім і протиприродності. Погляд

повсюди звертався до безпосереднього, особистого, першородного,

своєрідного, стихійного, спрямовувався на неусвідомлене, інстинктивне,

дике. Ця ірраціоналізація культури взагалі і мистецтва зокрема проходила

поряд з найвищим розквітом технічних засад оволодіння природою,

зростаючими можливостями впливу на людську свідомість.

  Якщо реалізм хоч якось ще намагався, відображуючи потворне, притягти

його до суду і винести вирок, то натуралізм знімав з себе обов'язок

судити явища життя з точки зору суспільних уявлень про добро і зло. Саме

тому натуралістичне зображення огидного і потворного не брало на себе

обов'язку естетично опанувати його. Це і донині служить однією з

головних причин критики натуралізму в мистецтві – від класичних його

зразків, які дав Е. Золя, до натуралізму XX ст.: сюрреалізму, попарту,

масової культури взагалі.

   Завдяки мистецтву естетизація потворного досягла в XX ст. широкого

розповсюдження, аналога якому не знайти в усій історії цивілізації. Така

збоченість мистецтва до неусвідомленого і загрозливого цілком зрозуміла.

Адже мистецтво, як і пізнання, не може обминути ті аспекти суспільного

життя, які впливають на нього, але ще лишаються поза сферою їх

практичного опанування. Зрештою, не це є предметом критики у сучасному

мистецтві. Апологія огидливого, жахливого, потворного, перебільшення

їхньої ваги, неспроможність мистецтва осягнути і духовно опанувати

складність підсвідомих, інстинктивних суспільне значущих засад людського

існування – ось в чому звинувачується сучасне мистецтво. Прикладом цього

може бути позиція представника віденської школи, мистецтвознавства Г.

Зедльмайра, який писав у творі «Втрата середини»: «Нічне, тривожне,

хворобливе, неповноцінне, гниюче, огидне, спотворене, грубе,

непристойне, перекручене, механічне і машинне – усі ці регістри,

атрибути й аспекти нелюдського оволодівають людиною та її найближчим

світом, її природою і всіма її уявленнями. Вони ведуть людину до

розпаду, перетворюють її на автомат, химеру, голу маску, труп, примару,

на блощице-подібну комаху, виставляють її напоказ грубою, жорсткою,

вульгарною, непристойною, монстром, машиноподібною істотою». У різних

напрямах мистецтва XX ст. при всій їхній розмаїтості ми бачимо той чи

інший тип зв'язку подібних антилюдських рис.

  Отже, потворне має в естетичній практиці людини особливе значення. Воно

виступає як усвідомлена людиною загроза її існуванню, як те, що підриває

підвалини людяності, що потребує духовного та практичного опанування. В

класичному мистецтві потворне – це, як правило, вже опанована загроза,

тобто людина вже володіє засобами її опанування. Однак, як це ми бачимо

на прикладі мистецтва XX ст., цілком можлива ситуація, коли мистецтво

відмовляється від місії боротьби з нелюдським, а, навпаки, піднімає його

до рівня норми, тобто естетизує потворне. Причини такого явища – не

чисто художні; це цілий комплекс культурних, духовних і

соціально-економічних передумов, про які йтиметься далі.

Висновки

  Прекрасне та потворне – два одвічних поняття, пронизаних нитками протиріч.

  Ці різні поняття є  оцінками одного явища з різних боків. На мій погляд, кожну річ можна розглядати під різними кутами, оскільки — «Скільки людей, стільки думок». Будь-який вчинок людини може бути оцінений з одного боку як прекрасний, а з іншого — як потворний, або як добро чи зло.

  Прекрасне – це коли людині щось подобається, якщо людина у захваті, якщо людина хоче мати цю красоту у себе. Потворне – це явище зворотне «прекрасному». Найяскравішим прикладом розгляду прекрасного та потворного є мистецтво. Якщо розглядати картину Малевича «Чорний квадрат», то думки з приводу цієї картини дуже різняться. Є люди які оцінюють цю картину шедевром мистецтва, так як вона показує безкінечний шлях, дивлячись на неї виникає багато думок про життя, про майбутнє, вона психологічно заспокоює людей, так як не має різних яскравих красок. Простота рисок, красок робить цю картину приводом для розгляду різних цінителів мистецтва.  Інша категорія людей не бачить у цій картині взагалі ніякого мистецтва. Що може означати чорний квадрат і яка тут красота та мистецтво? І цю картину розглядають як безглузде малювання геометричної фігури. Таким чином, на даному прикладі показане ставлення до одного предмета різних категорій людей, їх думки та інтереси.

  Спробуємо відшукати не спотворений людиною ланд­шафт й уважно роздивимося його. Що б це не було — гай, степ чи ріка — кожен природний ландшафт прекрасний. Навіть стара напівмертва гілка або якийсь напівзруйнований камінь є втіленням одвічної гармонії і плину часу. Не можна сказати, що берег дикої річки некрасивий, тому що по ньому хвилі розкидали залишки водоростей. Адже саме так виглядала природа за мільйони років до появи люди­ни, коли ні про прекрасне, ні про потворне ніхто ще й не чував.

  Те, що позбавлене душі, може бути досконалим чи довершеним, але ніколи — прекрасним. Для того щоб витвір мистецтва, архітектурне диво чи просто посмішка засяяли всіма промінцями своєї суті, треба вкладати в них душу.

   Адже людина за своєю природою — митець, і в її силах змінювати все навколо себе. Чудово було б, коли б ці зміни завжди виявлялися змінами на краще. Тоді б у світі було якнайбільше прекрасних речей, думок, почуттів і якнай­менше потворної жорстокості в усіх її проявах.

                              Список використаних джерел

1 . Аристотель. Политика. М., 1911. С. 109, 305.

2.  Аристотель.Про частини тварини. М., 1937. С. 50.

3. Аристотель. Етика. СПб., 1908. С. 10, 179.

4. Гегель Г.-В.-Ф. Естетика. Т. 1. С. 8, 9, ЗО, 119.

5.  Чернишевский Н. Г. Избр. эстетические произведения.М., 1978.

6. Аристотель. Об искусстве поэзии. М., 1957. С. 48—49.

7. Леонардо да Вінчі. Избр. произв.: В 2 т. М.; Л., 1938. Т. 2. С. 205.

8. Мистецтвознавство Заходу про мистецтво XX століття.  М., 1988. С. 44-45.