Реферат

на тему :

Проблема прекрасного і потворного в житті і художній творчості

  2013

                                                             

Зміст

Вступ.…………………………………………………………………………….3

Розділ 1. Краса як найвища  цінність людини………………………………………………………………………..4

Розділ 2. Прекрасне в житті та мистецтві…………………  
Розділ 3. Потворне в  житті та мистецтві……………………

Висновки………………………………………………………………………

Список використаних джерел……………………………………

Вступ

Проблема прекрасного і потворного в житті і художній творчості.Це питання настільки цікаве й актуальне, що його вирішенням займається окрема наука - естетика. Вона досліджує категорії прекрасного й потворного, виробляє їх критерії, допомагає виробити художній смак.

      Як на мене, такий підхід доволі однобокий . Чому? Тому що саме по собі естетичне начало ще не творить гармонійну особистість. Фактично, представники тієї самої інтелігенції, себто інтелектуальної й творчої еліти, в усі часи були принциповими опозиціонерами до традиціоналістських, реакційних і консерваторських рухів у суспільстві. Нібито похвально. Однак вони в своєму прагненні змінити світ приносили далеко не тільки позитивні наслідки. Інтелектуальній еліті належить авторство усіх найвитонченіших антилюдських ідеологій: антисемітизму, теософії, масонства, атеїзму, теорії еволюції, расової гігієни, нацизму, марксизму й багатьох інших. "Прогресивність" інтелектуалів і нерідко прекрасне виховання ніяк не можуть завадити їм стрибати з головою в кожний вир нових ідей, не роздумуючи, чи не перевищить шкода від їх упровадження інколи сумнівні переваги.

      В усі часи видатні військові, політичні, наукові, культурні діячі з одвертою цинічністю заявляли, що "переможців не судять", а тому "висока ціль" виправдовує брудні засоби. Чикатило вбив десятки людей і став символом жорстокості й насильства; Наполеон розстріляв із гармат тисячі й прагнув до всесвітньої диктатури, однак дотепер його оточує аура величі й захоплення.

      Чого ж бракує естетиці? Етичних переконань. По-справжньому прекрасне зроджується з єдності цих двох начал. Прекрасне - все те, що працює на благо людини, що "піднімає" її, закликає до позитивного мислення, постійного розвитку, поваги до інших. Потворне руйнує людину зовні й усередині; такою є пропаганда смерті, егоїзму, песимізму, самодогоджання.

Розділ 1. Краса як найвища  цінність людини

Серед найвищих цінностей людства, якими є істина, добро і краса, остання займає особливе місце в житті людини. Вона здавна була предметом дискусій, зіткнення різних думок і уявлень. Важко визначити, коли у мові з'явилось поняття прекрасне, однак відомо, що історичні уявлення про красу нерідко суперечать одне одному. Від чого ж залежить уявлення про красу, яким є її вимір, які відтінки властиві їй?

    У російській поезії красиву дівчину порівнюють з ласкавим Сонцем — «красна девица» (від кольору і тепла Сонця). А от для країн Сходу таке порівняння традиційно неприйнятне. Навпаки, тут поети порівнюють дівчину з Місяцем. У якому ж випадку порівняння вдаліше? Скажемо так: кожне з них чудове й істинне для свого місця. В обох діє одна й та сама закономірність, але дає різні наслідки. А це означає, що реальні предмети, які оцінюються як прекрасні, різняться між собою. Отже, прагнення з'ясувати сутність прекрасного, зіставляючи між собою найчудовіші предмети, не має сенсу.

  Цікаво, що на це звернув увагу ще два з половиною тисячоліття тому давньогрецький філософ Платон у діалозі «Гіппій Більший», де відтворюється бесіда Сократа із софістом Гіппієм. На Сократове запитання «Що таке прекрасне?» Гіппій відповідає: це, мовляв, прекрасна дівчина, прекрасний горщик або прекрасна кобилиця. Така відповідь не задовольнила Сократа. Чому? А тому, що Гіппій назвав красу окремих предметів, які не відображають сутність прекрасного.

  У своїй праці Платон відкидає й інші відомі йому концепції прекрасного, зокрема, що прекрасне — це щось вигідне, доцільне або — якесь чуттєве задоволення. На його думку, «прекрасне за природою своєю щось, по-перше, вічне, тобто таке, що не знає ні народження, ні загибелі, ні зростання, ні зубожіння, а по-друге, не в чомусь прекрасне, а в чомусь потворне, не колись, десь, для когось і порівняно з чимось прекрасне, а в інший час, в іншому місці, для іншого і порівняно з іншим потворне... всі ж інші різновиди прекрасного причетні до нього таким чином, що вони виникають і гинуть, а його стає ні більше, ні менше і ніяких впливів воно не відчуває» 2. В цьому визначенні Платон дає уявлення про прекрасне як «одвічну ідею», до якої реальні прекрасні предмети мають лише опосередковане відношення.

  У ті ж самі часи інше уявлення про прекрасне зародилося в естетичній концепції Аристотеля. Стихійний матеріалізм цього мислителя змусив його шукати сутність краси в об'єктивних властивостях предметів і явищ. Для нього краса міститься у величині і порядку. Закладена Аристотелем традиція пошуку об'єктивних властивостей предметів, що забезпечують їхню досконалість, хоч і була представлена в історії естетики численними варіантами, проте розкрити таємницю краси все ж не змогла.

Властивістю, що забезпечує довершеність, називали гармонію, симетрію, пропорцію, доцільність, домірність. З цими уявленнями пов'язані пошуки й обчислення вже згадуваного золотого перетину, тобто таких співвідношень між частинами, наприклад, людського тіла або архітектурної споруди, додержання яких забезпечувало б досконалість об'єкта. Проте виявилось, що так званий золотий перетин є далеко не єдиним естетично вартим пропорційним співвідношенням — і в природі, і в архітектурі, в усіх сферах мистецтва естетичний вплив формують різноманітні принципи пропорційності. Водночас предмети, що побудовані за законом «золотого перетину», нерідко лишаються естетично нейтральними або навіть справляють негативне естетичне враження. Причина тут проста — принцип «золотого перетину» виключає з процесу творення потенційні можливості, фантазію людини, її активну участь в естетичній оцінці.

  Аристотелю належить пріоритет в розумінні того, що чим складніший об'єкт стає предметом естетичної оцінки, тим важче відшукати для цього переконливу підставу. «Життя, якщо брати його винятково таким, яким воно є, не позбавлене своєрідного елемента прекрасного» та «Ніщо протиприродне не може бути прекрасним» 3. Аристотель використовує зовсім інший принцип для визначення сутності прекрасного — принцип доцільності. «Не випадковість, а доцільність присутня в усіх витворах природи, до того ж найвищою мірою, заради якої вони існують чи виникли — належить до галузі  прекрасного»

   Зрозуміло, що осягнення доцільності в акті естетичної оцінки є значно складнішим процесом, ніж сприйняття кількісної і просторової сутності прекрасного. Отже, чим складніший об'єкт естетичної оцінки, тим складнішим виявиться і механізм естетичного судження, який вимагає від людини не тільки розвинутого почуття, а й глибоких знань та досвіду.

  Так, наприклад, естетична оцінка людини може бути спрямована на її зовнішність, тіло. І в цьому випадку досить буде оцінити її домірність і доцільність. Тобто людина може бути красивою як доцільно побудований живий організм. Але ці аспекти естетичної оцінки будуть не повними, оскільки спрямовані не на сутність об'єкта. Аристотелеві щодо цього належить геніальна здогадка: «Людина за своєю природою істота політична», вона є «суспільною твариною і за природою своєю створена для співжиття з іншими» 5. Отже, при естетичній оцінці людини слід виходити з її сутності; прекрасне в людині має перебувати в тісному зв'язку з її суспільною моральною природою. «Прекрасне те, яке окрім-того, що бажане сам'е заради себе, заслуговує ще похвали, або, що будучи благом, приємне, тому що воно благо. Якщо у цьому зміст поняття прекрасного, то доброчесність доконче є прекрасне, тому що, будучи благом, вона ще заслуговує похвали» .

Розділ 2. Прекрасне в житті та мистецтві

  Естетичне почуття це один із найскладніших видів духовного переживання. Воно не є вродженим, а формується і розвивається в процесі людської діяльності. Важлива роль у формуванні естетичного почуття належить мистецтву. Між мистецтвом і прекрасним існує тісний зв'язок.

  Що може бути прекрасним? Прекрасною може бути людина, природа, будь-яка річ, прекрасним може бути і твір мистецтва.

   Краса людини включає будову її тіла, риси обличчя, поведінку і духовний світ. Кожна раса по-своєму уявляє собі красу людини. Індійці, наприклад, білий колір шкіри вважають некрасивим. На картинах африканських художників чорти — білі. Отже, краса людини має відносний характер, її конкретні прояви визначаються расовими і національними особливостями. У кожну епоху з'являються відповідні моделі людської краси. В епоху палеоліту моделлю жіночої краси була Венера Мілоська. В епоху матріархату художники гіпертрофували статеві ознаки жінки. В епоху патріархату люди прикрашали своє тіло орнаментом, зубами і кігтями диких звірів, металевими браслетами. Усі ці прикраси свідчили про хоробрість і багатство людини. Як бачимо, уявлення людей про красу має конкретно-історичний характер. Однак не все красиве є прекрасним. Людина може бути зовні красивою, але духовно убогою, морально потворною, або зовні некрасивою, а духовно багатою, морально досконалою. Герой роману В. Гюго "Собор Паризької богоматері" Квазимодо зовні некрасивий, але благородний, добрий, безкорисливий.

  Змінювалося ставлення людини до природи. У той час, коли люди займалися лише полюванням, на картинах художників героями були тварини (олені, бізони). З появою землеробства художники звернули увагу на красу неба, сонця, землі.

  Мистецтво відтворює як прекрасні предмети та явища, так і потворні. Прекрасні Прометей, Гамлет, прекрасними художніми типами, а не людьми, є й герої роману Гоголя "Мертві душі" Собакевич, Коробочка, Плюш-кін. Прекрасне в житті — це все позитивне, а прекрасним у мистецтві може бути і позитивне, і негативне.

  І. Франко писав, "що для поета, для артиста нема нічого гарного ані бридкого, прикрого ані приємного, доброго ані злого... Все доступно для його творчості... Не в тім, які речі, явища, ідеї бере поет чи артист як матеріал для свого твору, а в тім, як він використає і представить їх, яке враження він викличе при їх помочі в нашій душі, в тім однім лежить секрет артистичної краси. Грецькі фавни і сатири можуть собі бути, які хочуть бридкі, а проте ми любуємося ними в скульптурі. Терзіт і Калібан погані, брудні і безхарактерні, а проте ми говоримо: ах, як же чудово змальовані ті постаті! Гоголівські фігури, такий Хлестаков, Сквозник-Дмухановський, Ноздрьов, Плюшкін і т. ін., певно, не взірці ані фізичної, ані моральної краси, а проте вони безсмертно гарні артистичною красою".

  Теоретики мистецтва давно займаються проблемою прекрасного. Теорія прекрасного має свою історію. Давньогрецький філософ Платон у діалозі "Папій Більший" подає розмову Сократа із софістом Гіппієм. На питання Сократа "Що таке прекрасне?" Гіппій відповідає, що прекрасною може бути дівчина, горщик і кобилиця. Сократ не погоджується з такою думкою і згадує Геракліта, який сказав, що найкраща мавпа потворна в порівнянні з людиною.

   У праці "Бенкет" Платон заперечує думку про прекрасне як щось вигідне, доцільне чи таке, що дає чуттєве задоволення. Він вважає, що "прекрасне за природою своєю щось, по-перше, вічне, тобто таке, що не знає ні народження, ні загибелі, ні зростання, ні зубожіння...". Прекрасне, за Платоном, — "одвічна ідея". Таємницю краси прагнув розкрити й Арістотель. На думку Арістотеля, прекрасне має об'єктивний характер, воно — властивість предметів і явищ, воно в гармонії, симетрії, пропорції, величині і порядку.

  Середньовічні філософи прекрасним вважали аскетичне, божественне. В естетиці Відродження прекрасне визначали як гармонію матеріального і духовного, людини і навколишнього світу. Художник, архітектор, письменник, музикант і вчений Леон Баттиста Альберті у трактаті "Про архітектуру" писав: "Краса є строга гармонія всіх частин, об'єднаних тим, чому вони належать, — така, що ні додати, ні відняти, ні змінити нічого не можна, аби не зробити гірше. Велика ж і божественна річ, здійснення якої вимагає всіх сил мистецтва і обдарованості, рідко коли навіть самій природі дано витворити щось цілком довершене й у всіх відношеннях досконале".

  Для мистецтва Відродження краса людини — це гармонія досконалого тіла і душі.

  На думку Іммануїла Канта, прекрасне те, що пов'язане з нашою волею, те, що ми надаємо життю своєю діяльністю, "краса є форма досконалості предмета, оскільки вона сприймається без уявлення мети". Краса зумовлена тільки формою, а не змістом. Особливу увагу Кант приділяв естетичному судженню, яке базується на грі розуму, силі уяви і має суб'єктивний характер. Кант вважав, що прекрасне не можна пояснити логічно і, отже, науки про прекрасне нема, є тільки критика прекрасного.

Ґеорг Вільгельм Фрідріх Геґель зауважував, що краса в природі недосконала, досконаліша вона у мистецтві. Предметом естетики є художньо прекрасне. Художньо прекрасне вище від природи, бо "краса мистецтва є красою, народженою і відродженою на грунті духу, і наскільки дух і твір його вищі за природу та ЇЇ явища, настільки ж прекрасне в мистецтві вище за природну красу". На думку Гегеля, прекрасне те, що чудове у своєму роді.

  М. Чернишсвський слушно зауважує, "що предмет повинен бути чудовий у своєму роді для того, щоб називатися прекрасним". Наприклад, ліс може бути прекрасний, але тільки "високий, прямий, густий, одним словом, чудовий ліс; корчуватий, жалюгідний, низенький, рідкий ліс, не може бути прекрасний. Троянда прекрасна, але тільки свіжа, необщипана троянда".          Одним словом, все прекрасне чудове в своєму роді. Але не все чудове в своєму роді прекрасне; кріт може бути чудовим екземпляром породи кротів, але ніколи не здається він "прекрасним"; цілком те саме треба сказати про більшу частину амфібій, багатьох порід риб, навіть багатьох птахів: чим краща для природодослідника тварина такої породи, тобто чим повніше виражається в ній її ідея, тим вона некрасивіша з естетичної точки зору. Чим краще в своєму роді болото, тим гірше воно в естетичному відношенні. Не все чудове в своєму роді прекрасне, тому що не всі роди предметів прекрасні". М. Чернишевський відзначав, що прекрасне — це миле і дороге людині, а наймилішим на світі є життя, "таке життя, яке хотілось би їй вести, яке любить вона; потім і всяке життя, тому що все-таки краще жити, ніж не жити; все живе уже з самої природи своєї жахається загибелі, небуття і любить життя. І здається, що визначення: "прекрасне є життя", "прекрасна та істота, в якій бачимо ми життя таким, яким повинно бути за нашими поняттями; прекрасний той предмет, який виявляє в собі життя або нагадує нам про життя, задовільно пояснює всі випадки, які збуджують у нас почуття прекрасного". Як бачимо, М. Чернишевський вважає, що життя вище від мистецтва, у трактуванні прекрасного автор стоїть на позиціях антропологізму. Прекрасне в житті не можна ототожнювати з прекрасним в мистецтві. Прекрасне у житті — це все позитивне, це творення. Руйнування, загибель — не є красивими. У творах мистецтва можна прекрасно відтворити найпотворніші життєві явища.

      Прекрасне має об'єктивно-суб'єктивний характер. Там, де немає людини, нема і поняття про прекрасне. Австрійський філософ Р. Фішер писав, що краса є предметом для нас і станом нашого суб'єкта, вона стан і наша дія.

Розділ 3. Потворне в  житті та мистецтві

     Візантійські мислителі усвідомлювали прекрасне і потворне як полярні

категорії, розрізняючи їх передусім відповідно до їхньої психологічної

дії. Так, Василій Великий вважав, що прекрасне привертає до себе

кожного, а потворне викликає у глядачів відразу. Псевдо-Діонісій був

упевнений, що потворне є одним із проявів зла і намагався визначити його

об'єктивні ознаки, до яких відносив відсутність краси і порядку,

змішування різнорідних предметів.

    Мистецтво Відродження, яке орієнтувалось на ідеал гармонійно розвиненої  людини, широко використовувало потворне як форму, що забезпечує найвиразніший контраст красоті. Цей принцип широко використовував Леонардо да Вінчі. При зображенні історичних сюжетів він радив  художникам «змішувати по сусідству прямі протилежності, щоб через

зіставлення посилити одне другим, і тим більше, чим вони будуть ближче,

тобто потворний в сусідстві з прекрасним, великий з малим, старий з

молодим, сильний зі слабким...».

   В естетиці класицизму проблема потворного практично відкидалась.

Оскільки естетики класицизму розділяли в мистецтві високі і низькі

жанри, вони забороняли зображення характерного або виродливого у

«високих» мистецтвах.

    Просвітителі виступили з різкою критикою естетичних теорій класицизму,

які будувалися на концепції «ідеальної краси», і наголошували, що

предметом мистецтва повинна бути вся природа у всьому її розмаїтті, а не

тільки так звана витончена природа. Німецький просвітитель Лессінг у

трактаті «Лаокоон» пише, що мистецтво в новітній час безмежно розширило

свої кордони і наслідує природу, в якій прекрасне становить лише

незначну частину. Істина і виразність є її головним законом, і так само,

як природа приносить красу в жертву вищим цілям, так і художник мусить

підкорятися своєму основному потягу і не зосереджуватися на красі

більше, ніж це дозволяють правда і виразність. А мистецтво завдяки

істині і виразності робить найпотворніше в природі естетичним в

мистецтві. Лессінг вважав, що різні види мистецтва мають неоднакові

можливості у відтворенні потворного. В живопису ці можливості

обмеженіші, ніж, наприклад, в поезії – поет має змогу ширше відображати

виродливе та потворне. Вчений також розрізняв ступені потворного і його

зв'язок з іншими формами естетичного. Коли потворне вражаюче, то воно

жахливе, коли ні – воно смішне.

    І. Кант визнавав, що потворне може бути предметом зображення в

мистецтві, проте він встановлював жорсткі кордони, недодержання яких

виводить мистецтво за межі естетичної сфери. Витончене мистецтво, вважав

він, виявляє свою перевагу саме в тому, що воно чудово описує речі, які

в природі огидні і відразливі. Але таке зображення не є безпосереднім,

зверненим тільки до естетичного почуття, бо за допомогою алегорій або

атрибутів, що мають привабливий вид, тобто опосередковано, воно

звертається також і до розуму, який надає можливість відповідно

тлумачити зображене.

   Особливого значення набуло потворне в естетиці і мистецтві романтиків, які наголошували на естетичному значенні потворного як поетичній

антитезі краси. Саме розмаїтість життя, існування в ньому поруч добра і

зла, прекрасного і потворного, низького і піднесеного, темряви і світла

змушують мистецтво звертатися до цих протиріч. І якщо Гегель в

«Естетиці» не приділяв категорії потворного особливої уваги, то його

учні і критики робили потворне чи не найголовнішою проблемою німецької

естетичної науки другої половини XIX ст. Резенкранц, послідовник

філософії Гегеля, видавець творів Канта, в «Естетиці потворного» (1853

р.) розвиває концепцію, згідно з якою потворне є органічним моментом

прекрасного. Це, на його думку, відбувається тому, що потворне, визнаючи

свою нездатність, переходить у комічне, завдяки чому досягає згеди з

красою. Звернення до потворного як органічного моменту мистецтва

обумовлювалося об'єктивно історичним характером мистецтва XIX ст., яке

на тлі суспільних протиріч прагнуло осягнути потворне як необхідний

момент життя.

  Саме художні течії XIX ст...– реалізм, критичний реалізм, натуралізм –

доводять ідею мистецтва як пізнання та відображення дійсності до її

логічного завершення. Нічого в житті не може обминути мистецтво, якщо

воно претендує на пізнання. Як пише відомий нідерландський вчений Йохан

Хейзинга у праці, що аналізує становище мистецтва XX ст., «В сутінках

завтрашнього дня», реалізм бачив своє завдання у більш відвертому

відтворенні деталей людського єства, а потім і протиприродності. Погляд

повсюди звертався до безпосереднього, особистого, першородного,

своєрідного, стихійного, спрямовувався на неусвідомлене, інстинктивне,

дике. Ця ірраціоналізація культури взагалі і мистецтва зокрема проходила

поряд з найвищим розквітом технічних засад оволодіння природою,

зростаючими можливостями впливу на людську свідомість.

  Якщо реалізм хоч якось ще намагався, відображуючи потворне, притягти

його до суду і винести вирок, то натуралізм знімав з себе обов'язок

судити явища життя з точки зору суспільних уявлень про добро і зло. Саме

тому натуралістичне зображення огидного і потворного не брало на себе

обов'язку естетично опанувати його. Це і донині служить однією з

головних причин критики натуралізму в мистецтві – від класичних його

зразків, які дав Е. Золя, до натуралізму XX ст.: сюрреалізму, попарту,

масової культури взагалі.

   Завдяки мистецтву естетизація потворного досягла в XX ст. широкого

розповсюдження, аналога якому не знайти в усій історії цивілізації. Така

збоченість мистецтва до неусвідомленого і загрозливого цілком зрозуміла.

Адже мистецтво, як і пізнання, не може обминути ті аспекти суспільного

життя, які впливають на нього, але ще лишаються поза сферою їх

практичного опанування. Зрештою, не це є предметом критики у сучасному

мистецтві. Апологія огидливого, жахливого, потворного, перебільшення

їхньої ваги, неспроможність мистецтва осягнути і духовно опанувати

складність підсвідомих, інстинктивних суспільне значущих засад людського

існування – ось в чому звинувачується сучасне мистецтво. Прикладом цього

може бути позиція представника віденської школи, мистецтвознавства Г.

Зедльмайра, який писав у творі «Втрата середини»: «Нічне, тривожне,

хворобливе, неповноцінне, гниюче, огидне, спотворене, грубе,

непристойне, перекручене, механічне і машинне – усі ці регістри,

атрибути й аспекти нелюдського оволодівають людиною та її найближчим

світом, її природою і всіма її уявленнями. Вони ведуть людину до

розпаду, перетворюють її на автомат, химеру, голу маску, труп, примару,

на блощице-подібну комаху, виставляють її напоказ грубою, жорсткою,

вульгарною, непристойною, монстром, машиноподібною істотою». У різних

напрямах мистецтва XX ст. при всій їхній розмаїтості ми бачимо той чи

інший тип зв'язку подібних антилюдських рис.

  Отже, потворне має в естетичній практиці людини особливе значення. Воно

виступає як усвідомлена людиною загроза її існуванню, як те, що підриває

підвалини людяності, що потребує духовного та практичного опанування. В

класичному мистецтві потворне – це, як правило, вже опанована загроза,

тобто людина вже володіє засобами її опанування. Однак, як це ми бачимо

на прикладі мистецтва XX ст., цілком можлива ситуація, коли мистецтво

відмовляється від місії боротьби з нелюдським, а, навпаки, піднімає його

до рівня норми, тобто естетизує потворне. Причини такого явища – не

чисто художні; це цілий комплекс культурних, духовних і

соціально-економічних передумов, про які йтиметься далі.

Висновки

  Прекрасне та потворне – два одвічних поняття, пронизаних нитками протиріч.

  Ці різні поняття є  оцінками одного явища з різних боків. На мій погляд, кожну річ можна розглядати під різними кутами, оскільки — «Скільки людей, стільки думок». Будь-який вчинок людини може бути оцінений з одного боку як прекрасний, а з іншого — як потворний, або як добро чи зло.

  Прекрасне – це коли людині щось подобається, якщо людина у захваті, якщо людина хоче мати цю красоту у себе. Потворне – це явище зворотне «прекрасному». Найяскравішим прикладом розгляду прекрасного та потворного є мистецтво. Якщо розглядати картину Малевича «Чорний квадрат», то думки з приводу цієї картини дуже різняться. Є люди які оцінюють цю картину шедевром мистецтва, так як вона показує безкінечний шлях, дивлячись на неї виникає багато думок про життя, про майбутнє, вона психологічно заспокоює людей, так як не має різних яскравих красок. Простота рисок, красок робить цю картину приводом для розгляду різних цінителів мистецтва.  Інша категорія людей не бачить у цій картині взагалі ніякого мистецтва. Що може означати чорний квадрат і яка тут красота та мистецтво? І цю картину розглядають як безглузде малювання геометричної фігури. Таким чином, на даному прикладі показане ставлення до одного предмета різних категорій людей, їх думки та інтереси.

  Спробуємо відшукати не спотворений людиною ланд­шафт й уважно роздивимося його. Що б це не було — гай, степ чи ріка — кожен природний ландшафт прекрасний. Навіть стара напівмертва гілка або якийсь напівзруйнований камінь є втіленням одвічної гармонії і плину часу. Не можна сказати, що берег дикої річки некрасивий, тому що по ньому хвилі розкидали залишки водоростей. Адже саме так виглядала природа за мільйони років до появи люди­ни, коли ні про прекрасне, ні про потворне ніхто ще й не чував.

  Те, що позбавлене душі, може бути досконалим чи довершеним, але ніколи — прекрасним. Для того щоб витвір мистецтва, архітектурне диво чи просто посмішка засяяли всіма промінцями своєї суті, треба вкладати в них душу.

   Адже людина за своєю природою — митець, і в її силах змінювати все навколо себе. Чудово було б, коли б ці зміни завжди виявлялися змінами на краще. Тоді б у світі було якнайбільше прекрасних речей, думок, почуттів і якнай­менше потворної жорстокості в усіх її проявах.

Залюднення території України

  Поява і розселення людей на території сучасної України. Як свідчать дослідження ряду сучасних археологів, процес формування людини розумної сягає 2,5—3 млн років. Так розпочався кам'яний вік в історії людства, який поділяється на три періоди: палеоліт, мезоліт, неоліт, тобто давній, середній і новий кам'яний вік. Ясна річ, що слово «вік» вживається тут умовно, оскільки означає не сто, а тисячі, десятки тисяч і навіть сотні тисяч років.

  На території нашої Батьківщини пралюди з'явилися близько 1 млн років тому. Найдавнішою пам'яткою в Україні є стоянка у мальовничій місцевості біля села Королевого Виноградівського району на Закарпатті. Тут було виявлено 16 горизонтів залягання кам'яних виробів, які відносяться до раннього, середнього та пізнього палеоліту. Архантропи — так учені умовно назвали найдавніших людей — прийшли на територію сучасної Європи з Африки на початку зледеніння. Клімат іще був помірним, проте вже відчувалося холодне дихання льодовика. Тож, щоб вижити в суворіших умовах, первісним людям довелося набути нових знань та навичок. Найважливіше з них — це використання вогню. Архантропи ще не вміли добувати його, проте користуватися ним уже почали.

Знаряддя праці архантропи виготовляли шляхом оббивання каменю. Як засвідчують археологічні знахідки, основним знаряддям тих часів було ручне рубило. Жили архантропи великими групами — стадами. Вони постійно пересувалися в пошуках їжі й не будували жител, обходячись або зовсім без них, або задовольняючись простенькими халабудами з гілляччя.

Рештки життєдіяльності архантропів археологам пощастило знайти в селах Рокосові на Закарпатті, Луці-Врубловецькій в Подністров'ї, Лабушному на Одещині, Бодраку в Криму. Пам'ятки тих часів умовно поділяють на два варіанти, які вважають найдавнішими археологічними культурами України: королевська культура й значно молодша бодрацька культура.

Як вважають дослідники, найдавніші археологічні пам'ятки України пов'язані, можливо, з кількома хвилями переселень прадавньої людності із Близького Сходу через Балкани та Центральну Європу.

  Освоєння людьми теренів України. Археологічні знахідки, що їх відносять до часу 150—40 тис. років тому, засвідчують великі зміни в житті первісних людей. Передусім змінилася сама людина. Зовні вона ще відрізнялася від сучасної людини, проте далеко відійшла й від своїх попередників — архантропів. Тож наступним після архантропів щаблем олюднення наших далеких пращурів були палеоантропи, або неандертальці. На території України виявлено чимало стоянок неандертальців: до 200. Особливо багато їх досліджено в печерах гірського Криму. Відомі неандертальські стоянки в Закарпатті, Подністров'ї, на Житомирщині, в Надпорожжі тощо.

  До неандертальців належала найдавніша людина чи людиноподібна істота на території України, існування якої засвідчене відкриттям не лише жител або стоянок, а останками самої людини. Так, у печері Киїк-Коба, що в Криму, було розкопане неандертальське поховання у ямі, видовбаній у долівці грота. Ця та інші знахідки поховань в Україні та за її межами засвідчують величезні зрушення в розвитку людини. Адже вони дають змогу зробити висновок про те, що неандертальці піклувалися про померлих, тобто у них формувалися примітивні релігійні уявлення. Неандертальських часів сягають перші зародки мистецтва. До найдавніших подібних знахідок на території України археологи відносять кістки тварин, прикрашених прокресленими лініями зі стоянок у с. Молодовому (Чернівецька обл.), с. Пронятині на Тернопільщині. Є свідчення й турботи про хворих. Вражає, що в первісній орді або прагромаді (праобщині) була, очевидно, певна соціальна організація. Цікаво, що серед неандертальців спільно проживали здорові особи разом з пораненими, каліцтво яких не дозволяло їм самотужки харчуватися й виживати за тих суворих умов. До неандертальських часів чимало дослідників відносять первісний етап формування мови, позаяк існування мови в кроманьйонців є вже незаперечним фактом. Щодо еволюції людської мови фахівці послуговуються двома аналогіями: звуковою сигналізацією тварин і розвитком мовлення дітей, починаючи від перших років життя.

Однак не всі дослідники вважають, що неандертальці були безпосередніми предками власне людини. Вказуючи на суттєві вади їх розумового розвитку, на різницю в побудові ДНК, прихильники цієї теорії вважають неандертальців бічною гілкою, яка існувала певний час паралельно з кроманьйонцями, а потім поступово вимерла. А людина розумна, або неоантроп (нова людина), виникла досить раптово в Африці, на Близькому Сході чи у Південній Євразії за нез'ясованих до кінця обставин. Власне такою людиною дослідники вважають кроманьйонця, останки якого вперше були виявлені 1868 р. в печері Кроманьйон на південному заході Франції. Сучасна наука твердить, що з появою кроманьйонців завершився процес антропогенезу. Вони прийшли до Європи з Близького Сходу бл. 40 тис. років тому і до 28 тис. років тому жили поруч з неандертальцями, які на цей час вимерли, не лишивши нащадків.

Кроманьйонці, на відміну від своїх попередників, мали тендітнішу будову й меншу фізичну силу, проте значно розвиненіший мозок, їхні обличчя мало відрізнялися від облич сучасних людей, що свідчить про наявність мови й здатність до складних розумових операцій. Серед кроманьйонців уже були талановиті, по-мистецькому обдаровані люди, витвори яких вражають і сьогодні.

Тож не дивно, що археологічні знахідки часів пізнього палеоліту значно різноманітніші й більш досконалі. У кроманьйонців з'являються знаряддя спеціального призначення: скребачки для обробки шкур, різці для роботи з кісткою, різноманітні верхів'я списів, ножі для різання м'яса, дерева, шкури, сокири тощо. Крім кам'яних, з'являються знаряддя з кістки й рогу — голки, шила, руків'я різних інструментів, а також різноманітні прикраси й речі ритуального призначення, як-от: браслети, намиста, статуетки, ударні палиці. За тих часів з'явилися вироби, у яких поєднувалися різні матеріали: камінь і дерево, камінь і кістка, кістка й дерево. Люди вже знали про переваги кожного з матеріалів і навчилися застосовувати їх за призначенням.

На території України досліджено кількасот стоянок, які відносять до часів пізнього палеоліту. Найвідоміші з них розташовані в селах Мізині на Десні, Межирічі на Росі, Добраничівці на Удаї. Знаною є й Кирилівська стоянка мисливців на мамонтів у Києві.

   Мисливці на мамонтів і бізонів. Провідним заняттям людини розумної за часів пізнього палеоліту було полювання. На півдні України первісні мисливці полювали на мамонтів, а на півночі — на бізонів, диких коней. Вполювати таких великих тварин одній людині, озброєній досить простими знаряддями, було важко. Тому жили й полювали люди колективами з 30—40 осіб. Усі вони були родичами. Тож дослідники називають такі гурти родовими общинами. Коли випадало особливо велике полювання, об'єднувалися мисливці кількох общин. Зв'язки з іншими общинами підтримувалися також з метою утворення нових сімей. У долинах річок, уздовж яких водилися звірі, общини мисливців облаштовували свої поселення. Складалися вони з кількох жител. Житла будували з кісток мамонта, зверху накриваючи їх шкурами тварин.

Численні археологічні матеріали свідчать про невпинне зростання населення території України за найдавніших часів історії людства. Наша земля — одна з найбагатших на пам'ятки кам'яного віку країн Європи. Саме через Україну, котра розташована на крайньому південному заході Східної Європи, відбувалося заселення східної частини європейського континенту.

Образ матері у творах Т. Шевченка

     На мою думку ,мати найрідніша у світі людина. Немає жодного поета і письменника, який би не присвятив свого твору матері. Різних відтинків набирає це слово у кожного з письменників: мати-учитель, мати-оберіг, мати-Україна. І для всіх, звичайно, образ матері - це символ дитинства, найдорожчих і найбезтурботніших років, бо саме в дитинстві закладаються перші й найміцніші підвалини любові, духу, характеру.

Рано втративши матір, яку «ще молодою у могилу нужда та праця положили», Т. Г. Шевченко все життя тяжко відчував своє сирітство. Йому все життя бракувало материнського піклування, материнської ніжності. Можливо, саме тому поет з особливою повагою звик ставитися до материнства. І це відбилося в його творчості.

   Обpаз матеpі - добpої, щедpої на любов і ласку - постає пеpед нами із твоpів Таpаса Шевченка. Пpикладом може служити Ганна, головна геpоїня поеми "Hаймичка".

   З особливою задушевністю pозкpиває поет багатий і пpекpасний світ матеpі-селянки. Ганна усією душею Хоче бачити свого сина щасливим, хоче пізнати pадість матеpинства. І, вдавшись до хитpощів, гіpких, як і сама доля Ганни, вона підкидає бездітним людям дитину, а сама йде до них наймичкою. Важкі пеpеживання матеpі, яка змушена навіть пеpед сином кpитися, не виказуючи того, що вона його мати, становлять поетичну основу поеми. Ганна - покpитка, але вона залишається жити заpади свого сина. Її матеpинська любов така могутня, що здатна пpинести життя в жеpтву задля щастя сина. Життя Ганни - матеpинський подвиг. Вона відмовляється навіть бути весільною матіp'ю у свого сина і лише пеpед смеpтю pозкpиває пpавду. Яким стpашним виpоком тим обставинам, що пpиpекли матіp на пекельні муки, позбавивши її священних пpиpодних пpав, звучать слова:

      Пpости мене. Я каpаюсь

Весь вік в чужій хаті .

             Пpости мене, мій синочку!

Я . я твоя мати.

Та й замовкла .

  Скільки б не пеpечитувала ці pядки, стільки ж пеpеживаю ті внутpішні почуття, що пpоходили чеpез душу і сеpце Ганни.

Жінка за часів Т. Шевченка була безправною людиною, яка зазнала гніту як кріпачка і знущань у родині, бо не у всіх були гарні й добрі чоловіки, а тому і в родині їм жилося не краще. У поезії "Якби ви знали, паничі..." поет з болем пише:

                        Там матір добрую мою

                          Ще молодую - у могилу

                        Нужда та праця положила...

Не маючи змоги доглядати дитя, мати-кріпачка брала його на панщину немовлям або залишала вдома на більш-менш старших дітей. У поезії "Сон" ("На панщині пшеницю жала") стомлена матір мріє про інше майбутнє для свого сина, її любов до сина безмежна і, незважаючи ні на що, безмежна віра, що колись настане такий час:

І сниться їй той син Іван

І уродливий, і багатий,

Не одинокий, а жонатий

На вольній, бачиться, бо й сам

Уже не панський, а на волі.

Доля жінки-матері у Т. Шевченка зображена по-різному: це й Катерина - матір, що, не витримавши тяжких випробувань долі, накладає на себе руки; це й Ганна, яка, спокутуючи свій тяжкий гріх, все життя працювала в родині сина, любила його мовчки, жертовно. Сам поет, що так мало зазнав материнської любові, вірив у кращу долю і матері, і дитини:

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.

Отже,у творах Т.Г.Шевченка жіночі обpази - це пpості скpивджені селянські дівчата. Пpоте сеpед убогості та гоpя Кобзаpева мати - це найвищий і найсвятіший витвіp на землі. Поет всім сеpцем співчуває і захищає у своїх твоpах жінку-покpитку, хоч наpодна моpаль її засуджує. Він стpаждає pазом з ними. Вони і досі хвилюють читача, примушують замислитися, вчать, перше за все, бути Людиною. Справжня Людина ніколи не примусить страждати, не бажатиме зла іншому. І, звичайно, кожним рядочком своєї поезії Т. Шевченко закликає: «Люди! Бережіть жінок! Даруйте їм любов і щастя! Адже вони цього варті .»

Ткацтво i килимарство

   Ткацтво є однією з найважливіших складових національної культури українців. Воно існувало на українських землях ще з доісторичних часів. Ткацтво належить до найпоширеніших видів ремесла і народного мистецтва й поширене по всій етнічній території. Про прадавність цього виду господарської діяльності свідчать як архаїчне приладдя ("прядки", "верстати", "кросна" і т.ін.), так і давня термінологія, що має багато спільного з термінологією найбільш близьких українцям сусідніх народів - сербів, хорватів, македонців, західних слов'ян.

   Матеріалом для ткацтва з прадавніх часів були волокна льону, коноплі, а також вовна. Першого великого піднесення ткацтво зазнало в період формування Київської князівської держави, згодом - у XIV - XVI та XVІІ - XVIІІ століттях.

  До початку ХХ століття ткацтво було на всій території України фактично найпоширенішим домашнім ремеслом, яке чи не на 100 % забезпечувало потреби в тканинах мешканців села і - значною мірою - міста. У ХХ столітті народні тканини поступово витісняються промисловими. Центрами народного ткацтва нині є різноманітні артілі та художньо-виробничі об'єднання. У деяких реґіонах (Карпати) ще й нині практикується подекуди кустарне виробництво народних тканин в домашніх умовах в основному для власних потреб. Ткацтво як художній промисел є досить поширеним на Покутті, Поліссі, Поділлі, Львівщині, Стрийщині й Дрогобиччині.

   Традиційною, найбільш важливою і поширеною галуззю народного ткацтва в Україні є килимарство. Перша згадка про килими як усталений елемент народного побуту походить ще з 998 року. Килими широко використовувались як при дворах князів та шляхти, так і в найвіддаленіших селах і хуторах. Вони служили для утеплення і прикрашення житла, використовувались в обрядах та ритуалах. Килими були обов'язковою частиною віна, ними сплачували данину, виготовляли їх на продаж.

  Сировиною для виготовлення килимів була вовна, льон та коноплі. По всій території України побутували великі килими та вузькі й довгі килимові доріжки. Побіч різних технік виготовлення килимів (лічильна, гребінкова, ворсова) склались також цілі школи та напрямки українського народного килимарства - килими решетилівські, дігтярівські, гуцульські, хотинські, бесарабські. Але практично всі українські килими є двосторонніми.

Щодо орнаментів та барв українське килимарство можна поділити на дві основні смуги - Правобережжя й Галичина з переважанням геометричного орнаменту й Лівобережжя з рослинним орнаментом. Яскраво відчутні в українському килимовому орнаменті східні впливи мають двояке походження. Лінійно-геометричний ішов з Балканського півострова Дністром і Дунаєм на Правобережжя, Бесарабію і в Галичину. Рослинний орнамент, пов'язаний безпосередньо з Азією й Іраном, розвинувся разом із вишивковими елементами на Лівобережжі. Визначальною рисою українських килимів є їх зважений композиційний (переважно симетричний уклад і дуже згармонізований колорит. Багато орнаментальних мотивів споріднені із дереворізьбними ("райське дерево" з іконостасів), вишивковими та писанковими. Рослинні орнаменти східного походження переважно інтерпретуються українськими килимарями на свій лад, що виявилось у наближенні чи перетворенні зображень традиційних східних рослин на рослини і квіти, відомі в Україні. Геометричні ж форми переважно розвивають такі мотиви як зубчатка, ламана лінія, ромби, спіралі та зірки.

  Тісно пов'язана із ткацтвом також окрема галузь виробництва, що носить назву вибійки (нейстри, мальованки, димки) і полягає у відбиванні чи, точніше, відтискуванні на білому полотні орнаменту за допомогою дерев'яних кліше плоскої, або вальцевої форми. Вибійки відомі в Україні із найдавніших часів і вживалися переважно для декорування житла: на наволоки подушок і перин, накривки, фіранки і т.ін., також - фартушки й чоловічі штани. Орнаменти вибійки давнішого походження - геометризовані, новіші - збудовані на основі рослинних мотивів.

  До інших видів народного ткацтва в Україні належать полотняні, прикрашені узорами скатертини, верети, рядна, рушники, паси, наліжники, налавники, доріжки, коци, різні елементи народного (переважно жіночого) вбрання.

Ткана плахта

Ткана торба

Ткане покривало

  Ткані пояси (крайки). Кінець ХІХ ст.

Найдавніші поселення первісної людини в межах України

  Історія людства починається тоді, коли високо розвинуті двоногі примати навчилися виготовляти і застосовувати знаряддя праці і тим самим почали відокремлюватися від тваринного світу.

  Первісні люди були подібними до сучасних людей. Вони почали ходити прямо, що сприяло розвитку рук, адже визволяло їх для трудової діяльності, зокрема для добування засобів існування та виготовлення й застосування знарядь праці. А це змушувало первісних людей мислити, спілкуватись за допомогою звукової мови, а також гуртуватися в колективи.

  Залежно від матеріалу, з якого переважно виготовляється знаряддя праці, найдавнішу історію України вчені умовно поділяють на 6 періодів, тобто віків : давній кам’яний вік (палеоліт), середній кам’яний вік (мезоліт), новий кам’яний вік (неоліт), мідно-кам’яний вік (енеоліт), бронзовий вік та останній, залізний вік. На теренах України вченими виявлено і досліджено 25 археологічних культур : від другої половини VI тисячоліття до н. е. до V століття н. е. А також відкрито величезну кількість пам’яток історії первісного суспільства.

  Первісна людина на території України з’явилась майже 1 мільйон років тому, в період раннього палеоліту. Україна, як і вся Європа не була територією, де відбувалось олюднення високорозвинутої мавпи. Археологи вважають, що архантропи, тобто найдавніші люди, прийшли на територію України з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу. Але слід зауважити, що ця міграція не була таким простим та миттєвим процесом – вона тривала хвилеподібно протягом багатьох тисячоліть. Залишки найдавніших на території України первісних людей були знайдені на одній з гір, над річкою Тисою біля села Королеве Виноградівського району на Закарпатті. Вісім культурних шарів засвідчують їх життя та діяльність в період від 1 млн. до 35 тис. рр.. до н. е. Знахідки в Королевому – найдавніші свідчення про життя та побут первісних людей не тільки в Україні, а й в усій Східній Європі. Інші стоянки первісних людей були знайдені також в місті Амвросіївка – Донбас та в селі Лука-Врублівецька на Хмельниччині. Всього на території України відкрито понад 30 стоянок доби раннього палеоліту.

  Архантропи жили невеликими групами, що утворювали первісне людське стадо. Така форма соціальної організації була найпершою і формувалась на основі кровнородинних стосунків. Господарство первісних людей періоду раннього палеоліту було присвоюючим , адже базувалось на збиранні плодів, ягід та їстівних коренів і полюванні на тварин.

  У цей період основним знаряддям праці стало ручне рубило, що виготовлялось шляхом оббивання кам’яної заготівки з двох боків. Рубило мало довгасту та плечасту форму завдовжки 20-25 см і вагою до 1,5 кг. У руках первісної людини рубило стало універсальним інструментом впливу на навколишній світ. 

Залежно від ситуації воно виконувало роль сокири, кайла, метального каменя тощо. Поява однотипних кам’яних знарядь на зразок рубила свідчить про зародження мислення, початок переходу до свідомої виробничої діяльності.

  Період середнього палеоліту характеризувався значними змінами клімату. Він став сухішим, відбулося деяке підняття поверхні, розпочалося чергове, але на цей раз більше похолодання. На території України південна межа максимального зледеніння орієнтовано проходила повз такі сучасні міста: Львів, Ковель, Житомир, Кременчук, Миргород, Суми. Зміни в природі змусили первісну людину пристосуватися до нових умов існування. Поява нових видів тварин та збідніння флори призвело до переходу первісних людей із збиральництва на полювання. Паралельно у цей час також поліпшується технологія виготовлення знарядь праці, урізноманітнюються їх форма та призначення. Ручне рубило удосконалюється, з’являються кам’яні гостроконечники, що використовувалися як вістря для списів, набувають поширення скребла, якими обробляли шкури тварин. Помітне ускладнення умов життя не зупинило поступального фізичного чи розумового розвитку людини. Внаслідок еволюції на зміну архантропу приходить неандерталець. Він був невисокий на зріст, сутулий, мав велику голову видовженої форми з низьким лобом та нависаючим надбрів’ям. Неандерталець як більш розвинений тип людини попри складні умови існування, помітно розширив територію проживання. Знайдені археологами на території України 200 стоянок – переконливе тому підтвердження. Наприклад, Холодний Грот та Кіїк-Коба в Криму, Антонівка на Донбасі, Рихта на Волині, Молодово на Дністрі.

  Боротьба за існування змусила людину в середньому палеоліті виготовляти одяг із шкури тварин, заселяти печери , будувати штучні наземні житла. Також доля змусила первісну людину не тільки використовувати, а й навчитися добувати вогонь. Завдяки цьому людина стала більш захищеною і менш залежною від природних умов.

У людини середнього палеоліту почали закладатися першооснови духовного світу. Поховання ж в печерах свідчать про зародження релігійних уявлень та вірувань. Про перші ж кроки образотворчого мистецтва говорять малюнки у вигляді тварин та людей на кістках…

Період пізнього палеоліту характеризується відходом льодовика. Еволюція людини призводить до винайдення нових знарядь праці з кісток та ріг тварин. Та головною подією цього періоду стало фізичного та розумового формування сучасного людського типу – homo sapiens. Цю людину називають кроманьйонцем за місцем першої знахідки її кісток у гроті Кро-Маньйон у Франції.

   Ці люди перейшли на осілий спосіб життя та почали будувати собі житла , які у своїй сукупності утворювали первісне поселення – стоянку. Таких стоянок нараховується більше 800 – Радомишльська на Житомирщині, Мізинська на Чернігівщині, Межиріцька на Канівщині.

Пізній палеоліт також характеризується приходом родової общини на зміну первісного стада. Рід був основою основ родової організації та представляв об’єднання кровних родичів за материною лінією. Отже, бачимо, що розпочинається період матріархату : головну роль в житті відіграє жінка.

  Ще однією особливістю цього періоду є удосконалення мови та релігії. Що ж, не тільки людській сутності притаманне прагнення еволюції…

На зміну палеоліту приходить мезоліт. Він приносить для людей часткове потепління, адже льодовик відступає. Зміни кліматичних умов призводять до змін рослинного та тваринного світу. Цілком зрозуміло, що такі зміни пішли первісним людям на краще – вони знову можуть займатись збиральництвом та рибальством. Та залишається фігурувати все ж таки полювання, для більшої результативності якого людина винаходить лук та стріли.

   Неоліт асоціюється в історії з так званою «неолітичною революцією», що переводить первісних людей на новий, відтворюваний тип господарства. З’являються землеробство та скотарство, прядіння і ткацтво, а також люди вже вміють виготовляти глиняний посуд. Ще однією особливістю періоду є формування та розвиток сусідських общин, внаслідок чого виникають племена – об’єднання декількох родів. А племена в свою чергу формують союзи племен.

Енеоліт, як правило, пов’язується із трипільською культурою. Людина вчиться обробляти мідь, яка починає широко використовуватись і в результаті витісняє камінь. З неї виготовляють зброю, предмети побуту, знаряддя праці. Саме цьому енеоліт ще називають міднокам’яним періодом.

  Найяскравішою археологічною культурою доби енеоліту була трипільська культура. Називається вона так, бо вперше була знайдена і досліджена в селі Трипілля на Київщині відомим українським археологом та істориком Вікентієм Хвойко. Ця культура займала велику територію – межиріччя Дніпра та Дністра. Основними заняттями трипільців було землеробство. Землю вони обробляли орним способом, тобто за допомогою плуга. Сіяли пшеницю, ячмінь, просо, яке потім збирали дерев’яними серпами з крем’яними лезами. А урожай розмелювали кам’яними зернотерками. Ця культура дуже багата на глиняний посуд, який трипільці виліплювали, обпалювали в печах та орнаментували. Також трипільці удосконалили житло – воно було як одноповерхове, так і могло мати два поверхи, а також складалось із двох приміщень – житлового та господарського. Трипільське житло мало солом’яну стріху, двері, вікна, димар, піч-підлогу, що була глиняною та вистеленою очеретом.

   Доба бронзи, що тривала майже тисячу років, позначилась суттєвими змінами в господарському, політичному та культурному житті суспільства. Свою назву воно отримало від штучного металу – бронзи – сплаву міді та олова. Вона починає широко використовуватись, починають вироблятись знаряддя праці, з’являється бронзоливарне ремесло.

Щодо суспільного життя, тут також відбулось декілька кардинальних змін. Утворились великі союзи племен, посилилось майнове розшарування. Нарешті завершився перший великий суспільний поділ праці – виділення скотарських племен з-поміж інших. Ще важливим процесом бронзового віку є перехід від матріархату до патріархату. З’являється приватна власність, активізуються торгівельні відносини. Частими у цей період стають війни, які ведуться з метою пограбування. Кровної помсти, а також для розширення своєї території. Часті війни призводять до виникнення такого явища, як рабство, а також до формування основ перших державних утворень.

Виникнення скотарства та землеробства на території України

   Зовсім інакше пішло життя тих племен, які ще кам'яному віці, використовуючи природні умови, що оточували їхні сприятливі, перейшли від збирання до землеробства й від полювання на диких звірів до скотарства. Нові форми господарства незабаром у корені змінили умови існування цих племен і далеко просунули їх уперед у порівнянні з мисливцями, збирачами й рибалками.

  Ці племена, що усе ще не знали металу, попрежнему обмежені у своїй техніці мезолітичними й неолітичними прийманнями обробки каменю й кістки, що іноді навіть не вміли виробляти глиняні горщики, звичайно, випробовували жорстокі наслідки капризів природи. Але принципово важливе значення для їхнього життя мала та обставина, що вони вже могли дивитися вперед, думати про майбутнє й заздалегідь забезпечувати собі джерела існування, самі робити для себе їжу.

  Це був новий найважливіший крок людини в шляху від безсилля в боротьбі із природою до влади над її силами. Він спричинив потім безліч інших прогресивних змін, викликав глибокі зміни в способі життя людину, у його світогляді й психіці, у розвитку суспільних відносин.

  Боротьба перших хліборобів із природою була нелегкою. Щоб переконатися у цьому, досить глянути на ті грубі знаряддя, які знайдені в найдавніших землеробських поселеннях. Ці знаряддя дають уявлення про те, скільки фізичних зусиль, скільки виснажливої праці треба було  для того, щоб скопати землю простими дерев'яними ціпками або важкими мотиками, щоб зрізати тверді стебла злаків — колосся за колоссям, пучок за пучком — серпами із кремінними лезами, щоб, нарешті, розтерти зерна на кам'яній плиті — зернотерці. Але вся ця важка праця відшкодовувалася його результатами, що давали деяку впевненість у завтрашньому дні. Область трудової діяльності людину незрівнянно розширилася, а самий характер її якісно змінився.

  Величезним досягненням людства в період первісно-общинного ладу було освоєння майже всіх відомих у цей час землеробських культур і одомашнювання найважливіших видів тварин.

  Першим з диких тварин, одомашнених людиною, як уже згадувалося раніше, був собака; одомашнювання її відбулося, очевидно,, ще в період верхнього палеоліту й пов'язане з розвитком мисливського господарства. З виникненням землеробського господарства перші хлібороби одомашнили вівцю, свиню, козу, корову, а пізніше, уже в століття металу, -кінь і верблюда.

  Найдавніші сліди розведення домашньої худоби можуть бути встановлені лише на превелику силу й дуже умовно. Найважливішим джерелом для дослідження питання є кісткові останки, але повинне було пройти дуже багато часу для того, щоб у результаті зміни умов існування скільки-небудь помітно змінилася будова кістяка одомашнених тварин на відміну від диких. Все-таки можна вважати доведеним, що корови, вівці, кози й свині розводилися в неолітичному Єгипті (VI-V тисячоріччя до н.е.), Передньої й Середньої Азії, а також в Індії (V-IV тисячоріччя до н.е.), у Китаї, а також у Європі (III тисячоріччя до н.е.). Значно пізніше був одомашнений північний олень на Саяно-Алтайськім нагір'ї (близько початку нашої ери), а також лама (гуанако) у Центральній Америці, де крім цієї тварину й собаки, що з'явився тут разом з першими переселенцями з Азії, не було інших тварин, придатних для одомашнювання. Поряд з одомашненими тваринами деяку роль у господарстві й життя продовжували й надалі відіграти приручені тварини (наприклад, слони).

  Перші хлібороби Азії, Європи й Африки спочатку використовували м'ясо, шкіри й вовна свійських тварина, а потім і їхнє молоко. Пізніше свійські тварина стали використовуватися для в'ючного й гужового транспорту,.а також як тяглова сила в плужнім землеробстві. Розвиток скотарства,, таким чином, у свою чергу сприяло прогресу в землеробстві.

  Введення землеробства й скотарства сприяло росту населення; людина могла тепер розширювати джерела існування, усе більш ефективно використовуючи освоєні землі й освоювати все нові й нові її простори.